Поиск по дате:

13 Июня
июня 2024
ПВСЧПСВ
12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Статьи

Оборона півдня – одна з тих історій великої війни, яка в соцмережах і ЗМІ оповита багатьма легендами. Як у позитивному, так і негативному контексті для української влади та військових.

З квітня 2022 підзвітне Офісу президента ДБР розслідує кримінальне провадження за подіями на Херсонщині. За даними "Української правди", ця справа стосується можливої недбалості військових. А саме – командування угруповання військ "Південь", яке нібито не замінувало всі споруди належним чином.

Розслідування триває, влада та правоохоронці не розголошують навіть часткових його результатів. А це лише розширює простір для домислів і політичних маніпуляцій.

Увесь цей час непочутими суспільством залишались військові, які працювали безпосередньо в херсонських полях.

"Українська правда" вирішила дати їм слово. Далі публікуємо матеріал без змін.

"Протягом кількох місяців ми відновлювали хронологію, як починалася окупація Херсонщини, разом із тими, хто керував обороною регіону, командував підрозділами захисників, хто вранці 24 лютого мав стримувати наступ росіян і підірвати мости на Чонгарі, хто мінував ті мости та перевіряв справність вибухових пристроїв.

Це заключна реконструкція, в якій ми відтворюємо події на Херсонщині та Запоріжжі зі слів усіх, з ким вдалося поговорити.

Розповідаємо, як готували оборону півдня, скільки сил було як з української, так і з російської сторони, чому не підірвались мости на Чонгар, а також що відбувалось на південних рубежах 24 лютого 2022 року. 

Вперше публікуємо фото одного з підірваних мостів і російську мапу наступу. А також розповідаємо історію таємного бойового журналу, в якому зафіксовані усі мінування на Чонгарі й довкола.

***

УП зверталася по офіційний коментар до Державного бюро розслідувань. Посилаючись на таємницю слідства, там надали лише дуже стислу інформацію.

Наразі у справі, де слідчі навіть не мають доступу до місця подій, проводяться військова та вибухотехнічні експертизи. В якості свідків допитане командування управління військ (УВ) "Південь" і командири підрозділів.

За словами співрозмовників УП у правоохоронних органах, підстав говорити про розмінування в матеріалах справи немає, а головними фігурантами провадження можуть бути командувач Об'єднаних сил генерал-лейтенант Сергій Наєв і екскомандувач УВ "Південь" Андрій Соколов.

При цьому одного з важливих свідків – військового Івана Сестриватовського, який мав підірвати мости на Чонгарі, – ДБР допитало лише після інтерв'ю "Української правди". Ще кількох бійців, які підривали інші мости та вижили, ймовірно, не допитали й понині.

Як була влаштована оборона півдня та мінування

2015 рік. Чонгар і околиці заміновано

До кінця 2014-го півострів Чонгар, що з'єднує Крим із Херсонщиною, був "буферним". Він прожив 9 місяців не просто в окупації, а фактично між стволами російських та українських бойових машин.

Росіяни відступили звідти в грудні 2014. І вже за кілька місяців розповідали, що Україна заміновує мости на Чонгарі.

 
Чонгар на мапі Криму та Херсонщини
 

Один із представників командування Об'єднаних сил, чий підрозділ останні кілька років стежив за мінуванням, розповідає УП, що після захоплення Криму росіянами на межі з ним українці справді встановлювали, кажучи професійною мовою, вибухові загородження:

ули підготовлені до знищення об'єкти – мости і дамби, встановлені протитанкові поля. Були і змішані групи: протитанкові та протипіхотні загородження".

І йдеться не лише про сумнозвісний Чонгар. 

Виїздів із Криму на материкову Україну всього 3. Два з них – сухопутні дороги через пункти "Каланчак" і "Чаплинка". Звідти відкривається шлях на Херсон і Нову Каховку. Третій пункт – "Чонгар", дорога звідки веде на Мелітополь.

Саме цей виїзд можна було замінувати, оскільки він йде мостом. Під міст закладають вибухівку. Водночас дороги захищають протитанковими мінами, що неможливо зробити, коли ними користуються цивільні, як було на межі з Кримом.

На перешийку Чонгару є два автомобільних і один залізничний міст. Крім них, готовими до підриву були міст у Генічеську і ще 4 дамби вздовж межі з півостровом.

Єдині мости, з яких перешкоди з часом зняли, розташовані далі вглиб материка, на Північно-Кримському і Каховському магістральному каналах. Їх розмінували ще до 2018 року через те, що зменшувалась кількість військових на півдні, і не було кому ці мости утримувати.

"З часом кількість військ зменшувалася, тому що вони потрібні були в зоні АТО, – пояснює Андрій Соколов, який командував обороною регіону. – Залишити замінований міст на мирній території без нагляду не можна".

Боєприпаси з тих мостів зберігали на складах у Чаплинці аж до самого повномасштабного вторгнення. Тобто в разі загрози їх можна було знову підготувати до підриву.

Мости мали бути не єдиною перешкодою для ворога. За ними військові влаштовували мінні поля, в місцях, де може рухатись техніка.

Сапери пригадують, що таких полів було 5. Військові, з якими спілкувалась УП, і досі можуть по пам'яті позначити їх на мапі.

Потрібно враховувати, що всі ці перешкоди робились на території, яка до великої війни не мала жодного особливого статусу, вона значилась мирною. А тому захисники не могли замінувати городи чи поля аграріїв так щільно, як це робиться тепер, під час великої війни.

Усі військові, з якими спілкувалась УП, запевняють: з мостів на перешийках міни ніхто не прибирав. А якби це і було зроблено, то сліди обов'язково залишилися б у військовій звітності та розпорядженнях. Самі мінування зафіксували в офіційних формулярах підрозділів, які несли службу на межі з ворогом.

Усі пристрої та електромережі перевіряли двічі на місяць. У перший і третій тиждень сапери їздили на херсонський напрямок, у другий і четвертий – на мелітопольський.

"Крім того, був журнал перевірок. За нього чомусь мовчать. Він зберігся," – згадує керівник профільного підрозділу в командувані ОС. 

Журнал, про який він говорить, вів 808-й окремий полк підтримки. У ньому не просто записували дати перевірок. Там ставили свої прізвища та підписи люди, які ці перевірки проводили.

Титульна сторінка типового журналу перевірки мінно-вибухових загороджень. Аналогічний існував і стосовно перешийків. Його оригінал зберігся
Титульна сторінка типового журналу перевірки мінно-вибухових загороджень. Аналогічний існував і стосовно перешийків. Його оригінал зберігся
 

Якби вони побачили якісь несправності, це теж мали зафіксувати в журналі. За словами саперів, які його вели, таких випадків не було.

Копію цього журналу, за даними УП, передали офіційному слідству ще в 2022 році.

Чи могли росіяни знати, де розташовані наші перешкоди?

Військові злегка посміхаються у відповідь на таке запитання: "Там були позначки "міни". Є місцеві, які все одно можуть ті позначки побачити".

Весна–осінь 2021. ЗСУ оновлюють мінування

За рік до великої війни, в лютому 2021-го, троє військових підірвались на міні на Донеччині. Тоді Зеленський доручив, серед іншого, перевірити всі перешкоди на дорогах, а застарілі чи вже недоцільні – зняти.

Ця рознарядка стосувалася лише сходу. Але війська з власної ініціативи вирішили провести перевірку ще й на півдні.

Це співпало в часі з сезонним обслуговуванням, коли після зими, снігів і затоплень всі міни перевіряють особливо пильно – чи нічого не відсиріло, не вийшло з ладу.

З командування ОС на південь спустили розпорядження: де потрібно – наростити, де потрібно – зняти загородження. Відповідь прийшла наступна: знімати нічого не потрібно, лише додати одну групу протитанкових мін – 17 штук. Їх і встановили.

Тоді ж, восени 2021-го, сапери замінили підривники на всіх мінах. На південному напрямку це відбувалося вперше.

"Один раз, але вчасно це було зроблено", – підсумовує співрозмовник УП серед керівників саперів.

Осінь 2021. Формується склад і план оборони півдня

До великої війни залишилось 5 місяців. Українські та закордонні медіа вже трубили про загрозу російського наступу. А керівник розвідки Кирило Буданов публічно казав: одним із напрямків вторгнення може бути південь країни.

Угруповання "Південь" – це не постійне формування. Військові, які входили до його складу, регулярно змінювались. Це вкотре відбулося восени 2021-го.

Два підрозділи, виснажені війною на сході, перевели на кордон з Кримом. Вони й стали основними силами, які 24 лютого зустрінуть наступ ворога. Це була 59-та бригада імені Якова Гандзюка та 137-й батальйон морської піхоти. 

Тоді ж, восени 2021-го, командувачем "Півдня" призначають генерал-майора Андрія Соколова. 

Раніше Соколов уже обіймав цю посаду в 2018–2019 роках. До того він працював у штабах на кримських перешийках, у Краматорську та два роки воював на чолі 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, зокрема під Авдіївкою.

"Коли я заступив на посаду командира угруповання військ, з першого дня організував планову підготовку. Були сплановані заняття зі 137-м батальйоном та щодо підготовки штабу", – Соколов запевняє, що готував своїх підлеглих незалежно від того, які заяви про майбутній наступ росіян лунали в ЗМІ.

Він затвердив плани дій. Їх було два: стабілізаційна операція, яка тривала в умовно мирний час, та оборонна – на випадок загострення. 

За словами Соколова, на мирний період йому мали призначити дві бригади (повний комплект – 3-5 тисяч осіб кожна) і батальйон (500 осіб) безпосередньо на межі з Кримом. У разі бойових дій цей склад мав поповнитись ще двома бригадами тероборони.

На практиці же "Південь" не мав повного комплекту навіть за варіантом мирного часу. Другу бригаду туди так і не призначили. А наявні підрозділи були сформовані лише на 50%.

Втім, це й не дивно: 59-та бригада перебувала на відновленні боєздатності після виходу з ООС, проходила навчання на кількох полігонах у різних частинах країни. Основна її частина, яка базувалася на півдні, складалася приблизно з 1300 осіб. 

137-ий батальйон ніс службу на самих перешийках, спостерігав за росіянами. Морпіхів там було 300 осіб, половина з них – строковики.

Тобто загальна чисельність основних сил на півдні перед російським наступом сягала близько 1600 осіб.

Серед додаткових сил були ще: танкова рота, 5 дивізіонів артилерії, деякі з яких не мали самих артбатарей, дивізіон ППО і підрозділи забезпечення. Це загалом ще пара сотень людей.

Для порівняння, в зоні ООС на той час, за словами Соколова, перебували 12 бригад:

"Безумовно, того, що було у нас на півдні, було недостатньо. Скоріш за все, було недостатньо сил і засобів. Противник зосередив свої війська на великій ділянці від Білорусі до Криму, треба було і в зоні ООС тримати війська, і Київ прикрити, і північ прикрити, Слобожанщину, Харківський напрямок".

Командири 59-ої бригади та 137-го батальйону, сумніваючись, чи варто про це говорити, таки наважуються сказати: їх на півдні закріпили за смугами, значно більшими, ніж передбачає бойовий статут.

"Дорогу ворогу треба перекрити на загрозливих напрямках – це, як правило, автомобільні шляхи. Для цього вони і перекриваються смугами", – пояснює тодішній командир 59-ої бригади Олександр Виноградов.

Батальйон з 300 морпіхів тримав смугу в 238 кілометрів. 

"Хоча за всіма тактичними нормативами мала бути 3 на 5 кілометрів, – каже екскомандир Вадим Римаренко. – За досвідом ООС і АТО, батальйон займав більшу ширину, ніж передбачено, але не таку здорову. На цю смугу потрібно було 14 бригад".

Морпіхи мали стати першою лінією оборони. Вони побудували її на трьох опорних пунктах: біля КПВВ "Чонгар", "Каланчак" і "Чаплинка". На кожному з них чатувало по 30-40 військових. Найважча зброя, яку вони мали – 120-мм міномет.

59-та бригада на позиціях не стояла, вона базувалась на Широколанівському полігоні під Миколаєвом. Смугу, яку їй визначили, військові мали зайняти в разі нападу, перетворившись на другий за морпіхами оборонний рубіж. Цей рубіж був у 14 разів більший за норму.

"У мене смуга була приблизно 140 кілометрів, без сусідів ліворуч і праворуч", – уточнює Виноградов.

Позицій на цій смузі до вторгнення не зробили. Причина все та ж – до лютого 2022 на дворі формально був мирний час, який не давав військовим права окопуватись на приватних землях. З тих же причин території вглиб Херсонщини, за перешийками, не були заміновані.

Та Виноградов із побратимами свою смугу добре знали. Вони її в прямому сенсі пройшли ногами на місцевості. Військовою мовою – провели рекогносцировку.

"У мене було декілька рекогносцировок, починаючи з листопада 2021 року, – пригадує екскомбриг 59-ої. – Кожен командир підрозділу на місцевості дивиться, де розмістити підрозділи, де є важливі висоти, де можна поставити артилерію. Цивільною мовою кажучи, це огляд місцевості".

Пізніше з'ясувалось, що українська лінія оборони була добре відома не лише українським військам, а й ворогу. Вже в боях під Миколаєвом захисники захопили мапи й окремі штабні документи росіян.

"На картах у них були нанесені наші позиції", – розповідає тодішній командир морпіхів Римаренко.

Він гортає у своєму смартфоні фотографії тих часів. Серед кадрів підбитої та спаленої вщент техніки полковник знаходить ту саму "рабочую карту командира".

Судячи з позначок, воювати з цією мапою йшла окупаційна 126-а окрема гвардійська бригада берегової оборони. Це підрозділ зрадників – колишня кримська 36-а окрема бригада берегової охорони, що у 2014 році перейшла на бік ворога.

На захопленій мапі була позначена лінія російського наступу, а також позиції обох підрозділів української оборони.

Січень-лютий 2022. Останні приготування до війни

Останній місяць до вторгнення був напруженим з обох боків адмінмежі.

14 січня командувач "Півдня" Андрій Соколов проводить нараду. Участь у ній беруть представники 59-ої бригади і 137-го батальйону, командири підрозділів, а також співробітники Нацполіції, Державної прикордонної служби і керівник Антитерористичного центру СБУ Ігор Садохін.

"Була проведена взаємодія з тими частинами й підрозділами, які повинні були виконувати завдання щодо оборони півдня, – описує Соколов січневі тренування. – Це було зроблено з практичним виходом на місцевість, були уточнені задачі, маршрути відходу й оборонні рубежі".

Зараз командир 137-го батальйону переконаний, що неодноразові репетиції та вивчення маршрутів відходу допомогли йому 24 лютого зберегти більше людей.

Соколов також планував провести штабні тренування. Але відкладав їх кілька разів через те, що обстановка загострювалася, і так і не встиг.

У цей час 59-та бригада, яка мала стати другим рубежем, все ще перебуває на полігоні під Миколаєвом. Лише за 10 днів до вторгнення її переводять ближче – на полігон в Олешківських пісках. 

У цей же час – 15 лютого – сапери проводять останню перевірку мінувань. Щодо якої, як і завжди, розписуються в журналі.

Не маючи повного комплекту сил, необхідних навіть на мирний час, Соколов усвідомлює, що має чималу "діру" в обороні:

"На Мелітопольському напрямку взагалі не було сил. Я туди відправив свій резерв".

Цей резерв – мотопіхотний батальйон 59-ої бригади. Соколов називає його найбільш підготовленим, із досвідченим командиром. В останні мирні дні Херсонщини його відправляють закрити "діру".

Ще одна танкова рота відправляється до курортних Залізного Порту й Лазурного, щоб охороняти берег від десанту.

У ці ж дні, 21 лютого, одна з російських бригад, що наступатиме з Криму, видає своїм бійцям деталізований план. Росіяни підписуються під згодою на "виконання спеціальних (бойових) задач на території іноземних держав". 

Документи росіян, захоплені захисниками півдня під час боїв за Миколаїв
Документи росіян, захоплені захисниками півдня під час боїв за Миколаїв
 

А командир російської частини видає наказ, в якому описує все: від засобів маскування до маршрутів пересування і точок, де загарбники можуть зробити привали дорогою на війну.

Документ, наказ росіян
Наказ росіян, який регулював наступ на Півдні
 

За знайденими планами, росіяни збирались вже через п'ять днів пройти Миколаїв і висаджувати десант під Одесою. На дев'ятий день – блокувати та захоплювати Білгород-Дністровський. А вранці 11-го дня – вийти на кордон з Молдовою та виставити там свої пости.

"У подальшому бути в готовності до участі в проведенні заходів постконфліктного врегулювання", – цинічно завершується російський документ.

До нього від руки дописали нібито етнічний склад Білгород-Дністровського, де, за розрахунками росіян, мало мешкати 42% вірменів і лише 4% – українців. Ці дані схожі на ті, що "Вікіпедія" приводить станом на початок 19-го століття.

23 лютого 2022

В останній день перед вторгненням росіяни без офіційних пояснень перестали пропускати людей у Крим і звідти. Кілька днів до того морпіхи помітили, що по той бік ворог розміновує окуповану територію перед КПВВ. Про це повідомили командуванню. Відповідь була: посилити пильність.

Напередодні вторгнення командування "Півдня" розуміє, що вже наступного дня вони можуть зіштовхнутись з російською навалою.

Командувач Об'єднаних сил Сергій Наєв повідомляє про це Андрію Соколову. Той, своєю чергою, береться приводити підрозділи в бойову готовність і виводити їх на позиції.

59-ій бригаді наказують займати лінію оборони. До неї від полігону – 70-80 кілометрів. А пересуватись військові можуть лише вночі.

Виноградов з підрозділом, за розпорядженням командування, мав вийти на рубіж до 6 ранку 25 лютого. Частина його бійців вирушили туди вже останньої мирної ночі, але більшість так і не встигла цього зробити.

"У ніч з 23 на 24 я вже розвернув командно-спостережні пункти батальйонів. Зв'язок, до 2 мотопіхотних рот і мінометних батарей з кожного батальйону вже знаходились на лінії оборони. Механізовані роти батальйонів, артилерія і танкові підрозділи мали виходити вже в ніч з 24 на 25", – пригадує екскомбриг 59-ої бригади.

300 морпіхів, які мали першими прийняти удар, тієї ночі не спали. 

"Ми всі стояли вже в 100-процентній готовності, – каже колишній комбат Римаренко. – Я свій КСП (командно-спостережний пункт – УП) переніс зі стаціонарного в поле десь за 10 днів. Так само і КСП рот стояли на бойових порядках".

Іван Сестриватовський, який ніс службу на Чонгарі, близько 3 ранку вже підключив мережі, підготувавши два автомобільних мости до підриву. Він не був сапером, але його задача і не потребувала особливих знань. Сестриватовський завчасно проходив навчання з активації вибухівки, а сам пристрій є простим у використанні.

"Є машинка, в яку треба вставити два проводи, зарядити детонатор і покрутити машинку до загоряння лампочки", – пояснюють сапери.

Останні години перед вторгненням командування сиділо в штабі перед моніторами. Через програму, що відслідковує польоти, Соколов, черговий і начальник ППО спостерігали за тим, що відбувалось у небі над Кримом. Там кружляли десятки російських військових літаків.

"Ми їх рахували і десь на 30-му літаку збились", – описує Соколов.

Того ж дня начальник Антитерористичного центру СБУ Садохін, який ще місяць тому брав участь у тренуваннях з військовими, на закритому засіданні цивільної влади в Херсонській ОДА заспокоював: вторгнення не буде.

Пізніше він стане одним із тих високопосадовців СБУ, які підпадуть під кримінальні справи. Навесні 2022 з'явилась інформація про його затримання.

"Вважається, що саме він видав ворогу сітку мінних полів і координував дії російської авіації, коли супроводжував колону херсонського СБУ в евакуацію", – звітував голова Херсонської облради Олександр Самойленко.

Як росіяни наступали на півдні, а ЗСУ боролись за Херсон

24 лютого. 3:50 ранку

"Командир, дивися, росіяни по своїх позиціях влупили".

Комбат 137-го батальйону Римаренко добре запам'ятав час, коли він почув цю фразу від свого підлеглого. Росіяни накривали артилерією територію між заводом "Титан" в Армянську й українськими постами на виїзді з "Чаплинки".

ЗСУ очікували такої поведінки, припускаючи, що це може бути провокація.

"Ми 23 числа отримали інформацію, що противник може сам обстріляти завод "Титан", а потім звинуватить нас у цьому, і це буде казус беллі для того, щоб почати на нашому напрямку якісь дії, – пояснює Соколов. – Я спочатку подумав, що саме це і відбувається".

Уже пізніше армійці зрозуміли: ймовірно, саме цей момент був вирішальним для мостів, які не вдалось підірвати.

"Проаналізувавши всі дії, я зрозумів, що росіяни таким чином реактивною артилерією розміновували наші мінні поля", – запевняє екскомандувач "Півдня". 

Сапери, з якими спілкувалась УП, підтверджують його слова: такі випадки трапляються доволі часто.

"Під час мінометного обстрілу чи артобстрілу, якщо попадають уламки на електромережу, вона перебивається, і тоді вона не зініціює вибух, не зірветься", – пояснює службовець 808-го окремого полку, який опікувався мінуванням на півдні.

На досвіді Чонгару військові зробили висновки. Керівник одного з профільних підрозділів формулює їх так:

"Мости треба руйнувати завчасно, якщо є максимальна загроза, що я не зможу стримати противника".

Але він же додає: на Чонгарі ухвалити таке рішення – підірвати мости завчасно – було би значно складніше, ніж може здаватись. Оскільки контекст був іншим. 

Не було воєнного стану, ворог уже тривалий час бряцкав зброєю на кордоні, а центральна влада публічно заспокоювала українців, що розмови про вторгнення – це паніка. Ніхто не міг бути впевненим до кінця, що саме цього ранку брязкання не буде черговим відволіканням уваги чи провокацією.

5:00 ранку

Захисники отримали сигнал "Червоний-999", що означав повномасштабну агресію.

Літаки, які кружляли над Кримом, розлетілись над Азовським і Чорним морями й почали масові ракетні атаки на материкову Україну.

"Першим був удар майже по всіх місцях дислокації наших підрозділів, по пунктах управління, по стартових позиціях і пунктах управління засобів ППО, по аеродрому в Мелітополі. Майже по всіх військових об'єктах, які розташовувалися в Херсонській, Запорізькій області", – відновлює в пам'яті перші години великої війни генерал-майор Соколов.

Іван Сестриватовський залишався на передовій лінії, очікуючи команди на підрив моста. Але рація мовчала. Радіозв'язок ліг одразу, щойно ворог розпочав атаку. Українські військові спілкувалися в чаті WhatsApp.

"Якщо виходить з ладу зв'язок, то відповідальні мають підривати мости самостійно", – каже екскомбат морпіхів Римаренко.

Сестриватовський так і вчинив. Він спробував підірвати мости.

"Але вибуху не сталось. Я мав би його побачити. Я стояв саме біля мостів, на першій лінії, – розповідає УП боєць. – Намагався перепідключити, перепровірити дроти: може, якась помилка сталася, неправильно щось підключили. Підключив заново, знову спробував. Рази три це зробив – вибуху не відбулося".

У моста на Чонгарі, за словами саперів, які його мінували, мали обвалитись два прольоти. Але він вцілів. 

Та цей міст не був єдиним.

Мапа підірваних мостів і рубежів
Мапа підірваних об'єктів і рубежів оборони
 

Морпіхам вдалось підірвати 3 з 4 дамб, одна з яких, щоправда, не зазнала значних руйнувань. Схожа доля чекала на залізничний міст на Чонгарі – міни вибухнули, але руйнувань не було. Був пошкоджений міст, розташований далі вглиб, у районі Чаплинки.

Підірваний міст із Чаплинки на Першокостянтинівку. Фото надане УП військовими
Підірваний міст із Чаплинки на Першокостянтинівку
ФОТО НАДАНЕ УП ВІЙСЬКОВИМИ

І, зрештою, ціною власного життя матрос Віталій Скакун підірвав Генічеський міст, за що посмертно отримав звання Героя України.

Цей міст – єдиний на перешийках – мали підірвати в інший спосіб, на ньому не було завчасно підключених електромереж. Причина була в тому, що міст був розташований трохи далі від росіян, більше в глибину, а людей, які могли би цілодобово там чатувати, не вистачало.

Але і на ньому все було готове до підриву. У сусідньому селищі Новоолексіївка весь час напоготові стояли завантажені вибухівкою причепи. Скакун мав вивести їх на міст, підключити дріт, відійти на безпечну відстань і активувати пристрій. Матрос встиг зробити все, крім відходу.

У військових є дві версії, чому так сталося. 

"Як мені сказали, у нього перебило провід, він туди побіг і замкнув. Не встиг відійти, бо проводу не хватало", – каже Римаренко, тодішній комбат Скакуна.

За інформацією генерал-майора Андрія Соколова, матрос підірвався разом із вибухівкою через вогонь росіян, яким вони вже накривали міст.

Герой України Віталій Скакун
Герой України Віталій Скакун
 

6 ранку

Росіяни суходолом висунулись за двома основними напрямками: на Херсон і на Мелітополь. Перший маршрут вони розділяють ще на дві дороги, обходячи українські позиції і беручи захисників в оточення.

59-та бригада висунулась, але не дійшла до своєї лінії оборони. Вона приймала бій у різних районах Херсонщини і вже зазнавала втрат.

"Співвідношення сил і засобів було 1 до 15, можливо, навіть 1 до 20", – каже Олександр Виноградов.

Проти його бригади, лише на Херсонському напрямку, діяло близько 10 тисяч окупантів, до 120 танків, близько 100 артсистем, 40 реактивних систем залпового вогню, дюжина бойових літаків (за словами Соколова – 140) і до 40 гелікоптерів.

Виноградов же мав трохи більше як тисяча людей, близько 30 танків і менше як десяток гаубиць. Його батальйон з артилерією "прикривав" Мелітополь.

7:00 ранку

"Батальйон протримався до 7:05, – констатує командир першого рубежу Римаренко. – О 7:05 я дав команду на вихід, тому що росіяни вже прорвали оборону та почали брати нас в оточення".

Морська піхота розділилась. Частина відходила на Херсон. Другий напрямок відступу – на Мелітополь.

137-ий батальйон, за підрахунками комбата, боровся з ворогом, який чисельно переважав його разів у 80:

"Від батальйону залишилось дві третини особового складу. З техніки в мене був 31 БТР. Коли ми відійшли, залишилось тільки 5".

На той час танкова рота, яка стояла на березі, також виривалась з оточення. Її командир Дмитро Дозірчий розповідав, як на той момент навіть не розумів, що навколо вже ворог:

"По всьому маршруту нас штаб вів по точках. Тобто нам не давали кінцеву точку, вели по населених пунктах".

На власний страх і ризик виходили і сапери 808-го полку, які залишались мінувати мости в глибині материка. Вони пересувались цивільним бусом у колоні ворога.

"Росіяни, напевно, не зрозуміли, що ми – противник. Це все так заплутано було. Ми отак в колоні тихенько виїхали", – один із бійців, як і більшість його побратимів, досі може відтворити ті події в деталях.

12:00 дня

"Очевидці бачили до 20-25 гелікоптерів, які сіли на Антонівський міст", – пригадує екскомбриг 59-ої Виноградов. 

Це був чи не єдиний сухопутний відступ на правий берег Дніпра. Другий шлях – Каховський міст – був розташований вище за руслом і теж був уже захоплений росіянами.

Антонівський міст, пояснює Виноградов, був способом евакуюватись не лише для військових, а й для цивільних:

"Було дуже багато цивільних, які тікали від рашистів з південного напрямку, з таких пунктів, як Гола Пристань, Чулаківка, Каланчак. А підрозділи десанту противника не пускали нікого і розстрілювали в лоб".

Це могла бути одна з причин, чому мости через Дніпро не мінували і не підривали – у такому випадку українські підрозділи та цивільні залишились би без шансу на евакуацію.

Але відповідальний за південь Соколов узагалі стверджує, що оборона цієї території не входила до його задач:

"Річка Дніпро має стратегічне значення. Там мав би бути стратегічний рубіж оборони і за нього мало би відповідати якесь інше військове утворення. Сподіватися, що наше угруповання наявними силами зможе втримати противника в Херсонській області, а потім ще й відповідати за те, щоб він не переправився на інший берег Дніпра – це, м'яко кажучи, невірно".

Бригада вирішила проривати оточення на Антонівському мосту. Протягом дня за нього боролися дві танкові роти: Дмитра Дозірчого та Євгена Пальченка. Обидвоє за цю операцію отримали звання Героїв.

14:00 година

Лише по обіді можливість воювати отримала херсонська тероборона – 124-та бригада. До 24 лютого вона складалася з 6 батальйонів лише по 20-40 осіб у кожному. Але наказу про мобілізацію зранку не отримала.

"Наказ був підписаний близько 14-ої години. До 14-ої ми людей обдзвонювали, відбирали, але приймати не могли", – розповідав командир Дмитро Іщенко

Іншою проблемою тероборони була погана організація, а точніше умови, які влаштувала місцева влада ще до великої війни. Херсонській ТрО виділили приміщення давно покинутої школи, де навіть неможливо було зберігати зброю. 

Через це бійці змушені були влаштувати склад в іншому місці, а 24 лютого, коли події розвивались щохвилини, витрачати дорогий час на те, щоб дістатись своїх складів. 

Вечір 24 лютого

Вночі танкісти, що проривали оточення на Антонівському мосту, зайняли оборону на правому березі.

Вони продовжували боротись на підбитих танках із ворогом на відстані кількох десятків метрів від нього. І згодом були змушені відходити, змінюючи ще близько 5 рубежів, поки не закріпились у Миколаєві. Туди на той час уже підтягнулись резерви.

Тим часом на інший напрямок – Мелітопольський – відходив штаб "Півдня". Далі він діяв уже в Запорізькій області.

"На вечір 24-го лютого нам дали додаткові сили. Це був полк Національної гвардії, патрульна охорона громадського порядку і 110-та бригада ТрО, запорізька", – пригадує командуючий Соколов.

Його штаб спершу базувався у Василівці і ще намагався взяти під контроль Мелітополь. У місті, за словами генерал-майора, "влада лежала на землі", супротив і оборона не були організовані:

"Мелітополь на той час був ніким не зайнятий, війська противника підійшли на околиці міста. Нам вдалося завдати там вогневе ураження реактивними системами "Ураган" і накрити колону противника.

У ніч ми зробили з Василівки марш, зайшли в Мелітополь. Але, на жаль, наших сил виявилося недостатньо. Нам не вдалось утримати Мелітополь".

Потім підрозділи Соколова відійшли і з Василівки. За його поясненнями, причиною також був брак сил. На цьому напрямку ЗСУ закріпились у Кам'янському, що трохи вище за течією. 

На обох напрямках відступу херсонські сили, зустрівшись з підтягнутим підкріпленням, продовжили бої за Україну.

***

Командувач обороною півдня Андрій Соколов не заперечує право слідства перевіряти події оборони на Херсонщині. Він залишає часу й суспільству право на оцінку.

Та всіх військових, з ким ми спілкувались, найбільше турбують і обурюють безпідставні закиди в розмінуванні, які лунають у мережі.

"Для мене це те саме, коли тебе в чомусь звинувачують, а ти німий і не можеш пояснити, – описує свої відчуття керівник одного з підрозділів, відповідальних за мінування. – Коли говорять про "розмінування", мені хочеться перебити, запитати: а звідки у вас така версія? У мене виникає питання: чи є якась відповідальність за неправдиву інформацію?".

Питання до захисту півдня, вочевидь, виникають. Адже поки влада заспокоювала українців і вдавала, що загрози немає, півтори тисячі захисників відважно готувались до наперед нерівного бою з ворогом.

Низка військових, з якими спілкувалась УП, вважають, що допомогти їм могла завчасна мобілізація. Але вона не вписувалася в концепцію "шашликів у травні"

Та міф про "розмінований Чонгар" – це каміння не в город Зеленського, як здається його опонентам. Адже якби це розмінування сталося, відповідальними за нього були би військові.

Цей наратив уже ліг в основу кримінального провадження. Воно може бути як справедливою перевіркою, так і зручним інструментом у руках влади, що його легко можна обернути проти військових.

І все це не наближає суспільство до відповідей стовно того, що ж насправді відбувалось на півдні в перші дні великої війни.

Соня Лукашова, УП