Історія колишнього депутата Донецької облради, голови виконкому міста Макіївки Василя Савіна схожа на кіносценарій, тільки з ним усе сталося в реальному житті.
Успішний бізнесмен, політик, який після Революції Гідності змушений був згадати армійське минуле, щоб допомогти країні. Бранець окупантів, який зазнав жорстоких тортур, але не зламався, а зараз – заступник командира роти 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади і знову на передовій зі зброєю в руках захищає незалежність України.
Ми зустрілися з паном Савіним в Одесі, куди він приїхав набирати військовослужбовців до своєї бригади, і поговорили про минуле військового, про роботу ТЦК і про мовні суперечки всередині країни.
– Василю Костянтиновичу, розкажіть коротко свою історію: як опинилися в полоні і як повернулися?
– Я сам із Макіївки. Був там головою виконкому, депутатом Донецької облради, мав великий і дуже успішний бізнес, але при цьому ніколи не був членом «Партії регіонів», чим пишаюся. Коли грянула Революція Гідності, стояв із наметом на Майдані, а повернувшись до Донецька був вражений: там – тиша.
Я з товаришами став проводити українські мітинги в Донецьку, Макіївці. Ми розтягнули величезний український прапор на площі Леніна, а потім у якийсь момент навколо адміністрації стали збиратися люди з гаслами про незалежність Донбасу. Оскільки я колишній радянський офіцер і колись об'їздив всю країну, то відразу за вимовою визначив, що вони не місцеві, а росіяни.
Коли почалася окупація, техніка відкрито заїжджала до нас із Ростовської області. Губернатором тоді був Сергій Тарута, і ми разом стали думати, як чинити опір. Вирішили створювати добровольчі батальйони за прикладом Дніпропетровської області.
Наприкінці 2014 року я отримав завдання від наших спецслужб, повернувся в Макіївку і створив там диверсійну мережу, яка працює досі. Почав формувати батальйон «Макіївка», який міг би повернути владу в місті під контроль Києва. Але під час реалізації задуманого мене зрадив соратник, плюс я недооцінив ворога, не думав, що проти мене працювало фсб, а не місцеві, і десь переоцінив свої можливості. У результаті потрапив в полон 27 лютого 2015 року.
Був у шести таємних в'язницях, які нікому непідвладні, там командують виключно фсбшники, і з таких місць люди просто зникають. Мене спочатку привезли до в'язниці в Макіївці, де катували, два рази виводили на розстріл. Потім перевели в Донецьк, де підвали знаходилися під працюючим телецентром, і в них катували людей. Потім ще одна в'язниця в Донецьку, а потім знаменитий «звіринець» – гаражі в приватному секторі, де в оглядовій ямі є крихітна кімнатка, в якій мене протримали сім діб в абсолютній темряві, щоб повністю зламати. Не давали їсти. Але в них нічого не вийшло. В останній в'язниці в Донецьку, де здійснювалися позасудові страти, на моїх очах убили інших полонених. Але, незважаючи на всі тортури і знущання, я нікого не видав.
Коли після звільнення доповідав СБУ і контррозвідці всі подробиці того, що роблять нелюди з бранцями, навіть у чоловіків із наших спецслужб в очах стояли сльози.
У підсумку мене засудили до 23 років ув'язнення за «спробу держперевороту, замах на конституційний лад ДНР і створення терористичної організації». Потім накинули ще 12 років за «розпалювання русофобії та заклики до екстремізму» і відправили в підвали Донецького СІЗО, де я провів п'ять років. Але 2019 року Володимир Зеленський ухвалив «непопулярне» рішення і обміняв мене та інших полонених на беркутівців, за що я йому безмежно вдячний.
– Як знову опинилися на фронті?
– Коли нас відправляли додому, я сказав росіянам, що ще повернуся, але вже в іншому статусі. І хотів якнайшвидше стати знову у стрій, щоб бити цю нечисть. Однак п'ять років полону і тортури сильно позначилися на стані здоров'я. Мені знадобилося кілька операцій і тривале відновлення. Та щойно почалося повномасштабне вторгнення, я одразу став у стрій і 26 лютого вже допитував російських полонених. Спочатку воював у лавах київської тероборони, бився за Ірпінь, потім – у складі 56-ї Маріупольської бригади.
Останні півтора року воюю на бахмутському напрямку. Ми там без ротації, тому що наш пункт дислокації – Маріуполь. Не можемо зараз піти з наших позицій: щойно ми вийдемо, будь-яку нову бригаду орки зметуть тут же. Наші позиції штурмують щодня.
– Поділіться, що думаєте про ситуацію, яка склалася навколо мобілізації, ТЦК і розмов про те, що спіймані на вулиці люди не мотивовані.
– Чесно скажу, я готовий плюнути в обличчя кожному, хто погано відгукується про співробітників ТЦК. Я зараз працюю з усіма вашими районними військкоматами, і там люди, які вже через проблеми зі здоров'ям не можуть повернутися на фронт. Є хлопці без рук, без ніг, із важкими пораненнями. Я зустрів тут військового з нашої 56-ї бригади, у якого сім поранень!
Так, їм доводиться шукати людей, але іншого виходу немає. Хто хотів сам піти служити, той давно воює, хто хотів виїхати – давно виїхав, багато хто вже все «порішали», адвокатів підключили. Тому й доводиться виловлювати людей.
Перед Новим роком я був важко поранений, лікувався в Києві в госпіталі і провів там три місяці, тому можу порівнювати столицю й Одесу. І хочу сказати, що Одеса мене здивувала. Київ – більш стриманий, а ваше місто гуляє. У ресторани, на Ланжерон не пробитися, Аркадія забита. Молоді, здорові мужики, на інвалідів не схожі, засмагають, гуляють…
Що стосується мотивації, то ти ніколи на око не визначиш, хто на що здатний. Бувають на вигляд круті пацани, у мирному житті їх багато хто боїться, а потрапляють на фронт і їх просто паралізує, із бліндажа не виженеш. А буває на вигляд звичайний ботанік, худенький, невисокий, а там мужності – неміряно. Так, когось страх паралізує, а когось, навпаки, мотивує. Плюс не можна забувати: якщо не дай Боже прийдуть росіяни, заженуть у свою армію всіх без розмов.
– Цікаво почути вашу думку про мовні конфлікти, яких зараз теж дуже багато.
– На фронті взагалі немає цієї теми, бо там не до цього. Особливо після того, як десь 1,5 роки тому з'явилися україномовні ДРГ, в яких розмовляють гарною українською і можуть завдяки цьому близько підходити до наших позицій і розстрілювати наших хлопців. Ми ж розуміємо, що це не вони нашу мову вивчили, це наші зрадники, які говорять чистою українською.
Так, мова – це маркер, але хапаються за неї і грають на цій темі ті, хто хоче вислужитися, а більше нічим. Тому й вишиванки багато хто одягає. Ми на фронті маркерів не потребуємо.
Говорити російською – не більше, ніж погана звичка, як куріння. Я знаю багато видатних лікарів, які служать людям, рятуючи їхні життя, і при цьому курять. Це ж не означає, що вони зраджують професію. Так і з мовою. Звісно, українська мова має бути державною, але все має бути поступово. Потрібно переходити на українську, щоб було більше передач, фільмів, книжок, щоб влада розмовляла правильно і подавала приклад, і поступово всі перейдуть.
Мені спав на думку приклад: як відбувається заміна грошей у цивілізованих країнах і як – у росії. У США, наприклад, поки купюра не потрапить у банк, вона ходить скрізь без проблем. Якщо опинилася в банку і підлягає обміну, то її вже не випускають, видають нову, і процес заміни грошей розтягується на роки чи й десятиліття. А як міняли гроші в рф 1991 року? Купюри 50 і 100 рублів із завтрашнього ранку не приймаються. І люди в паніці: не знають, що їм робити, куди бігти. Не потрібно переймати їхні методи.
Плюс зараз у нас не повинно бути жодного протистояння всередині країни, тому що це тільки грає на руку ворогові. Зараз головне – Перемога!
Друзі, нашій 56-й маріупольській бригаді дуже потрібна ваша підтримка!
Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/6DAVh5idfE
Номер картки банки 5375 4112 0068 7353
Повні реквізити: Отримувач: Коптев Олександр Олександрович
IBAN: UA393220010000026206305263705 ІПН/ЄДРПОУ: 3025820755
Призначення платежу: Поповнення рахунку
