Новина про його виступ у Бундестазі кілька місяців тому облетіла всі новинні агенції. У своїй промові Роман Шварцман, який пережив Голокост, порівняв путіна з Гітлером і закликав світову спільноту більше допомагати Україні, щоб покласти край цій війні.
Роман Маркович є головою Одеської регіональної асоціації євреїв – колишніх в'язнів гетто та нацистських концтаборів та віце-президентом Всеукраїнської асоціації, а також заступником голови ради Одеського товариства єврейської культури.
Ми зустрілися з Романом Шварцманом і дізналися, чому він не виїхав із країни після повномасштабного вторгнення, як допоміг розблокувати 3 мільярди євро допомоги Україні та чому ми ніколи не зможемо пробачити росіянам.
– Романе Марковичу, чому ви вирішили залишитися в Україні, адже вас би явно з радістю прийняли в Ізраїлі, Німеччині чи інших країнах?
– Коли почалася повномасштабна війна, я поїхав до Ізраїлю через хворобу, мені зробили там операцію і справді пропонували залишитись, обіцяли гарні умови – квартиру та все, що потрібно. Але мене тягне до Одеси, тут моє життя, справа, якою я займаюся понад 30 років, – це збереження пам'яті про Голокост. Я не можу лишити це все.
Потім, через рік, я їздив на лікування вже до Німеччини, і там була та сама історія – пропонували залишитись, але я відмовився. Я завжди в таких випадках говорю: «Могильна плита в мене має бути лише в Одесі».
Ми ведемо зараз роботи щодо встановлення меморіального комплексу жертвам Голокосту на Люстдорфській дорозі, на початку травня в Українському театрі імені Василя Василька ми встановимо пам'ятну дошку праведнику народів світу, народному артисту України Генріху Осташевському. Потім, 14 травня, проводитимемо у Прохорівському сквері вже традиційний мітинг, присвячений праведникам народів світу. Є плани щодо встановлення двох пам'ятників цього року в Березівському та Котовському районах на місцях масового поховання євреїв.
Як це все можна кинути і сидіти на соціальній допомозі в Німеччині чи Ізраїлі?! Це не відповідає нашій натурі. Нам треба працювати 24/7.
– У якомусь із своїх інтерв'ю ви сказали, що німців змогли пробачити, а росіян українці вибачити не зможуть. Чому ви так вважаєте?
– Ця фраза була трохи вирвана з контексту. Я говорив, що з часу Другої світової війни минуло 80 років. Нині у Німеччині вже живе третє-четверте повоєнне покоління німців. Коли нас запрошували на різні заходи до Берліна та інших міст, перед нами виступали міністри, депутати Бундестагу, чиновники, і, незалежно від їхнього соціального становища, вони завжди перед нами буквально ставали навколішки і вибачалися за те, що робили їхні батьки та діди. Вибачити в буквальному сенсі те, що було з євреями у часи Другої світової війни, неможливо ніколи, але поступово з часом це стирається – враховуючи те, як поводяться німці зараз: вони намагаються спокутувати провину за те, що було, зокрема й допомагаючи нашій країні.
З росіянами все інакше. Вони називали себе нашими братами. А коли брат вбиває брата, ґвалтує дружину брата, розчленовує дитину – це вже не вписується в жодні рамки. Це вже відверте знищення нашої нації. І це не лише моє відчуття ненависті до росіян. Коли наші в'язні збираються на заходах, ми обговорюємо це питання, тому що у кожного в Росії є або знайомі, або друзі чи родичі. І ненависть у нас така, що, як ми говоримо, вона піде з нами в інший світ. І якщо через 80 років із Німеччиною у нас стосунки налагоджені, бо вони й репарації виплачували, і допомагають зараз у війні, то росіяни ніколи не будуть нормально ставитися до України. А ненависть до них буде присутня не лише в нашому поколінні, а й у наших дітях, у наших онуках.
– Ви не вірите, що вони через покоління теж усвідомлять, які жахи творили їхні попередники, і зможуть розкаятися?
– Ні. Я трохи знаю психологію російських людей, мені часто доводилося їздити до Москви, тому що штаб-квартира Міжнародного союзу колишніх в'язнів гетто знаходиться там. Часто буваючи там, я зрозумів, що росіяни мають якусь патологічну ненависть до українців. Навіть коли ми зустрічалися, вони завжди говорили про українців, ніби ми дурніші, гірше за них виховані, не такі інтелектуальні.
Тому я впевнений, що діти солдатів, які зараз воюють, також ненавидітимуть українців. Адже подивіться на те, з ким вони дружать: Хамас, Іран, Північна Корея – терористичні країни та організації, бо вони самі терористи. І якщо зараз понад 80% людей підтримує путіна в цій війні, то вони всі терористи. Тому сподіватись і чекати від них, що щось зміниться у наступних поколіннях, не доводиться.
– Ми всі зараз переживаємо за майбутнє українських дітей, яких війна позбавляє нормального дитинства, думаємо про те, як усе пережите позначиться на них у майбутньому. Ви як людина, яка пережила жахи гетто в дитинстві, що можете сказати з цього приводу?
– Людина влаштована так, що коли настане мир, наша психологія, наші думки налаштуються на мирний лад. Ми повинні будемо налагоджувати життя, відбудовувати країну, діти – вчитися, добиватися кар'єрних висот, і все те, що було, піде далеко, забудеться, ми не повинні турбуватися щодо цього.
Після Другої світової війни ні солдатам, ні нам – тим, хто пережив гетто, хто щохвилини міг бути застрелений, убитий, міг отримати прикладом по голові, психологів не давали. Але все одно минув рік і ми почали вчитися, потім будувати собі кар'єру, ми продовжили жити… Я думаю, що поступово наша психіка перебудується і буквально через місяць ми забудемо, що кожен день мали бігати до підвалу, щогодини мали слухати повітряну тривогу і не могли нормально будувати своє життя.
Тому зараз головне, щоб ця війна закінчилася. Я сподіваюся, що президент США Дональд Трамп вживе-таки заходів і зупинить її. Незабаром делегація України їде до Штатів для зустрічі з президентом, конгресменами та іншими особами. Мені також запропонували поїхати, і я погодився. Говоритимемо, переконуватимемо, щоб якнайшвидше це все закінчилося.
– Як ви вважаєте, чи достатньо в нашій країні робиться для збереження пам'яті про важливі події? І я зараз не про запровадження нових свят.
– Ви знаєте, Україна зараз перебуває ніби на роздоріжжі, у процесі відходу від Радянського Союзу. І хоча радянської влади немає вже майже 35 років, перехід від культури дуже болісно проходить. Наприклад, декомунізація, яка в нас зараз іде, проходить категорично невірно, бо всіх стрижуть під один гребінець. Знищують пам'ять про відомих письменників, вчених лише тому, що вони говорили російською мовою. Це перегин. І я думаю, що, оскільки молодь у нас освічена, дуже ерудована, то коли підуть ті, хто зараз займається знищенням пам'яток культури, багато що повернеться. І гідні люди, які багато зробили для міста, для культури України, посядуть своє гідне місце в історії та культурі нашого міста і всієї країни.
– До речі, про історію. Як ви переживали антисемітизм, який був за часів радянської влади?
– Було дуже важко, я почував себе дуже некомфортно, дуже. Я за паспортом Рувін, але радянські чиновники навіть не могли вимовити це ім'я, тому називали мене Романом, так воно й прижилося. Потім, коли я був інженерно-технічним працівником, мені прямо сказали: оскільки ти єврей, то, якщо хочеш просунутися кар'єрними сходами, – вступай у партію. Я вступив, просувався кар'єрними сходами, і коли вони побачили, що в мене є задатки керівника, то викликали до райкому партії і кажуть: «Ти маєш змінити своє прізвище, і тоді ми тебе призначимо директором заводу». У всьому відчувався дискомфорт, не було свободи. Бувало, йдеш кудись заповнювати анкету і там п'ята графа – «національність», то руки тремтіли, коли писав слово «єврей».
Слава Богу, зараз цього нема. Мене постійно під час закордонних поїздок запитують, як в Україні з антисемітизмом, і я завжди говорю, що в Одесі його немає взагалі. Ми маємо єврейські школи, єврейські університети, єврейські дитячі садки, тобто ми повністю живемо тим життям, яким живе корінне населення, для нас немає різниці – ми національна меншість чи корінне населення. Зараз в Україні я ходжу з гордо піднятою головою.
Я за роки незалежності нагороджений трьома орденами «За заслуги» І, ІІ та ІІІ ступеня, що прирівнюється до Героя України. У мене дуже багато нагород за 34 роки нашої незалежності, а за 50 років у Радянському Союзі мені дали лише медаль за трудову відзнаку.
Ніхто в незалежній Україні мене не утискує за те, що я єврей, не заважає рухатися, розвиватися, тож, незважаючи ні на що, ми живемо в чудовий час, у країні, де ставлення до всіх національностей просто чудове. Коли війна закінчиться, ми станемо найкращою державою Європи, тому дехто там і не хоче нас пускати, бо бояться. Наша армія вже показала, наскільки вона сильна, люди у нас працьовиті і країна у нас чудова.
– Розкажіть, як ви допомогли розблокувати 3 мільярди євро допомоги Україні від Німеччини.
– Перед моїм виступом у Бундестазі ми мали окрему нараду. На ній був президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр, федеральний канцлер Олаф Шольц, голова Бундестагу Барбель Бас та ще кілька депутатів. Я розмовляв із ними і просив розблокувати цю допомогу. Вони сказали, що постараються на засіданні Бундестагу після церемонії вшанування пам'яті жертв Голокосту продавити це питання.
І вже ввечері, на вечері, яку для нас влаштували, один депутат підняв тост і сказав, що мій виступ дав можливість розблокувати 3 мільярди євро. Там є дві партії, які завжди проти – АДГ та ще одна проросійська. Вони навіть виходили із зали, коли виступав наш президент. А коли я виступав – ні. І, мабуть, мій виступ у Бундестазі допоміг. Це дуже добре, нам ці гроші дуже потрібні.
– І останнє запитання. Що ви робите, щоб зберігати таку ясність розуму та активність?
– Я працюю цілими днями. Дуже не люблю вихідні. Не можу сидіти без діла, навіть дружині вдома говорю – дай мені щось робити, картоплю почистити. Багато читаю, щодня дві години займаюся фізкультурою. Я постійно на зв'язку з кимось, ми телефонуємо, вирішуємо питання щодо нашої організації, іноді голова від справ іде обертом: то в мерію треба на зустріч з якихось питань, то ще кудись… Весь час треба бути при ділі, не сидіти на дивані перед телевізором, і тоді все буде чудово!
Бесідувала Анна Карцовнік
Фото: Тимофій Мельников
