Поиск по дате:

04 Марта
марта 2024
ПВСЧПСВ
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новости

Російсько-українська війна еволюціонує, як це не раз вже бувало в історії воєн.

Російські прориви колонами бронетехніки та маневрена оборона українців першого місяця великого вторгнення змінилися "вогневим валом" та масованими штурмами армії РФ, а також вдалими наступами українських сил на Харківщині й Херсонщині восени 2022 року.

Але 2023 рік, попри наступальні кампанії обох сторін, мало змінив лінію фронту.

І це при тому, що лінія зіткнення палала, щодня відбувалися десятки бойових зіткнень, а армії щомісяця втрачали сотні одиниць техніки та тисячі бійців.

Так протистояння перетворилося на війну на виснаження – м'ясорубку, що методично перемелює армії та інші ресурси супротивників.

Така еволюція стала очевидною цієї осені, що і змушений констатувати генерал Залужний.

Історія знає десятки таких воєн у різних епохах та на різних континентах. ВВС пригадує деякі з них та їхніх переможців.

Небажана стратегія

У воєнній теорії війна на виснаження є протилежністю бліцкригу – замість "Києва за три дні" чи "Парижа за шість тижнів" ця стратегія потребує для перемоги значно більше часу і ресурсів.

Саме тому деякі теоретики, наприклад, Сунь-цзи і Гельмут фон Мольтке (молодший), вважали війну на виснаження небажаним розвитком подій, хоч і "необхідним злом", коли немає альтернатив.

Головною ідеєю такої війни є поступове виснаження матеріальних, людських, економічних та всіх інших ресурсів супротивника, внаслідок чого ворожа армія втрачає здатність продовжувати боротьбу.

Серед ресурсів зокрема і бойових дух – це війна на демотивацію.

"Під знесиленням ми розуміємо поступове, через тривалість дії, виснаження фізичних сил та волі супротивника", - писав прусський генерал Карл фон Клаузевіц у книзі "Про війну" в першій половині ХІХ ст.

А російський та радянський військовий вчений Олександр Свєчин у праці 1920-х років "Стратегія" особливу роль у війні на виснаження відводив економіці – тому самому "економічному фронту", який зараз в українському дискурсі з різних причин перетворився на мем.

"Підготовка війни на виснаження має, головним чином, дбати про загальний, пропорційний розвиток та оздоровлення економіки держави, оскільки хвора економіка важких випробувань виснаження, звісно, витримати не може", - писав Свєчин у одній зі своїх статей, які і зараз входять у навчальні курси Академії генштабу РФ.

Тобто у війні на виснаження держави протиставляють одне одній не тільки свої армії, а й економіки та промисловість.

Зрештою, долю обох світових воєн багато в чому визначили більш потужні економіки союзників, які встигли у потрібний час перейти на військові рейки.

Довготривалість воєн на виснаження несе для супротивників як можливості, так і ризики. Адже за довгі місяці і роки можуть не лише вичерпатися ресурси, але й змінитися політична ситуація всередині країн чи геополітична картина навколо них, можуть розпастися союзи чи утворитися нові.

Наприклад, десь у світі може початися інша велика війна. Або ж можуть розвинутися технологічні рішення та способи їхнього застосування, на чому зараз акцентує Валерій Залужний.

Попри всі очевидні виклики, військові командувачі регулярно вдавалися до стратегій виснаження. Потужніші армії вважали, що саме так їм вдасться поступово дотиснути слабшого супротивника. А слабші у воєнному плані намагалися затягнути час, щоб уникнути поразки у вирішальному бою і дочекатися змін балансу сил.

Але результати можуть бути непередбачуваними.

Так свого часу перський цар Дарій І зіткнувся з великими труднощами у поході проти скіфів на півдні сучасної України в VI ст. до н.е. А Наполеон у 1812 році взагалі програв росіянам - які тікали з Москви у надії, що "генерал Мороз" виснажить французів, і це спрацювало.

У ХХ столітті війни на виснаження також приносили різний результат.

Західний фронт Першої світової війни (1914-1918)

За планом начальника німецького Генштабу Альфреда фон Шліффена 1905 року, Німеччина мала захопити Париж приблизно за шість тижнів. Потім перекинути війська на схід, де розбити росіян, які не встигнуть мобілізуватися.

Для цього потрібно було сконцентрувати більшість сил німців на заході.

Утім, наступник фон Шліффена – фон Мольтке (молодший) – вважав це дуже ризикованим і трохи змінив план, запропонувавши перекинути більше німецької армії до кордонів з Російською Імперією.

Саме цей план і був реалізований на початку Першої світової війни.

3 серпня 1914 року Німеччина оголосила війну Франції й одразу вторглася у Бельгію і Люксембург, щоб обійти позиції французів. Їй справді це швидко вдалося і вона увійшла на територію Франції та почала стрімко просуватися до Парижа.

Французи та їхні союзники по Антанті британці відступали.

Але 5 вересня біля річки Марна вони змогли організувати контратаку. Йшов п'ятий тиждень наступу і німці все ще вкладалися у свої плани.

Але ту битву, відому як "Диво на Марні", вони програли. Можливо, їм не вистачило сил, які Мольтке перекинув на схід.

Після цього був так званий "Біг до моря" – серія боїв і маневрів, коли супротивники намагалися обійти одне одного з флангів і першими вийти до Північного моря. У підсумку до моря вийшли обидві сторони, але перевагу це не дало нікому.

Французи, британці та німці почали окопуватися по всій довжині лінії зіткнення від Північного моря до кордону Швейцарії.

Так у середині листопада 1914 року маневрена війна на Західному фронті завершилася.

Почалася траншейна війна – війна на виснаження, яка вже потребувала тотальної мобілізації сил армій та суспільств країн, які брали в ній участь.

У 1916 році відбулися дві криваві битви: Верден і Сомма, які, попри величезну кількість втрат з обох боків (понад 1,5 млн загиблих), майже не призвели до змін лінії фронту. Після Битви на Соммі союзники, наприклад, просунулися на деяких ділянках на 8-10 км, на інших лінія фронту взагалі не змінилася.

Ситуацію в 1916 та 1917 роках можна описати назвою книги Ремарка "На Західному фронті без змін".

Утім, зміни відбувалися в тилу – у Німеччини закінчувалися ресурси й вона втратила стратегічну ініціативу.

Не допоміг навіть вихід з війни Росії, що дозволило німцям вивільнити сили для Весняного наступу 1918 року, – до липня і він видихся. Однією з причин цього було погане постачання військ через складне економічне становище Німеччини.

У серпні 1918 року союзники перейшли в контрнаступ, що завершився Комп'єнським перемир'ям та Версальським договором – фіксацією поразки Німеччини.

Утім, окрім суто військових причин (невдачі швидкого наступу на Францію та війна на два фронти), були й інші фактори програшу німців на Західному фронті та у Першій світовій взагалі.

Серед них – перевага Антанти у економічних ресурсах, особливо після вступу США у війну на їхньому боці. Це дозволило краще забезпечувати союзні армії на фронті всім – від озброєнь та боєприпасів до харчів.

До цих причин також додалася морська блокада Німеччини, яка ще більше обмежила німців у ресурсах.

Зрештою, і в німецькому суспільстві, і в німецькій армії почали ширитися деморалізація.

Ремарк так описував настрій героя своєї книги Пауля Боймера в кінці битви на Західному фронті: “Кожен із нас знає, що війну ми програємо. Про це багато не кажуть. Ми відходимо, після нинішнього великого наступу союзників ми вже не зможемо просуватися вперед - у нас немає більше людей і боєприпасів”.

Війна у В'єтнамі (1955-1975)

З 1946 року у В'єтнамі тривала Індокитайська війна, в якій французи намагалися зберегти свої колонії в регіоні.

Переважно мова йшла про бої французького експедиційного корпусу з в'єтнамцями, яких очолював герой боротьби проти японських окупантів під час Другої світової війни, прокомуністичний лідер Хо Ши Мін.

Французів підтримували США, які прагнули запобігти поширенню комунізму. Допомога ця була досить суттєвою – від танків до бойових літаків з пілотами.

Тож про певну військову присутність американців у В'єтнамі можна говорити вже з кінця 1940-х.

Французи, попри американську підтримку, війну програли і пішли з В'єтнаму, який після цього розділився по 17-й паралелі на дві країни: соціалістичний Північний В'єтнам і умовно капіталістичний Південний В'єтнам.

У 1955 році між ними спалахує конфлікт, який мав характер боротьби партизанського руху проти південнов'єтнамського уряду. Рух цей називався В'єтконг.

Так почалася довга війна у В'єтнамі, в якій участь Сполучених Штатів спершу знову обмежувалася лише військовою допомогою антикомуністичним силам.

В'єтконг отримував підтримку у вигляді зброї, боєприпасів та добровольців від Північного В’єтнаму, Китаю та СРСР по так званій "Тропі Хо Ши Міна" – 20 тисяч км мережі доріг через сусідні Лаос та Камбоджу.

"Тропа" була організована у 1959 році, і вже за два роки становище уряду Південного В'єтнаму погіршилося настільки, що він запросив допомоги у Сполучених Штатів. Ті відправили перші дві роти гелікоптерів.

А у 1964 році стався Інцидент у Тонкінській затоці – зіткнення між американським есмінцем USS Maddox та кількома північнов'єтнамськими катерами. Після цього Конгрес США дав право президенту Ліндону Джонсону використовувати американські війська без офіційного оголошення війни. У Сполучених Штатах Війна у В'єтнамі так і залишилася неофіційною.

Президент своїм правом скористався в 1965 році і США почали масове введення військ у В'єтнам – до кінця того року там діяли більше 180 тис. американських військових.

А в піковому 1968 році ця кількість взагалі становила понад 530 тис. бійців.

США використовували у В'єтнамі тактику масованих бомбардувань, у тому числі бомбами з напалмом, який випалював великі території джунглів. Проти джунглів застосовували також гербіцид Agent Orange, який мав знищувати листя (пізніше ця речовина буде визнана вкрай токсичною і від неї постраждали навіть самі американці).

Також армія США намагалася проводити великі операції з зачистки певних районів від В'єтконгу та завдавала ударів по інфраструктурі Північного В'єтнаму.

Але вся ця тактика була проблематичною з урахуванням в'єтнамського рельєфу.

Густі джунглі, рисові поля, багато річок та дельта ріки Меконг (якою пливли герої фільму "Апокаліпсис сьогодні").

Місцевість була більш сприятливою для партизанської тактики В'єтконгу, особливо в умовах підтримки від населення.

В'єтконгівці зазвичай уникали прямих зіткнень з американськими силами, проти яких у них не було шансу.

Натомість вони вдавалися до маневрів і засідок.

Наприклад, у Битві в долині Я-Дранг В'єтконг та сили Північного В'єтнаму, використовуючи таку тактику, змогли завдати серйозних втрат американцям – більше 230 вбитих та понад 250 поранених (ця битва стала сюжетом для іншого фільму – "Ми були солдатами"). При цьому і в’єтнамці втратили багато бійців.

Іншим тактичним інструментом В’єтконгу була розвинута мережа багаторівневих тунелів, які вони використовували для укриття, переміщення та засідок. Місцевість біля входів у тунелі часто була замінована, що ускладнювало проникнення в них – в американській армії навіть були спеціальні підрозділи під назвою "тунельні щури" для бойових дій в таких умовах.

Важливим фактором у війні була військова допомога Північному В'єтнаму та В'єтконгу з боку Китаю, Північної Кореї та головне – Радянського Союзу.

СРСР надсилав в'єтнамцям фінанси, військових радників, боєприпаси та зброю.

Все це створило великі проблеми для американських військ у В'єтнамі, починаючи від втрат в авіації і завершуючи патовою ситуацією у всій війні.

Рахунок загиблих американських бійців скоро пішов на десятки тисяч.

Серед американської армії почала ширитися деморалізація, а широке висвітлення в'єтнамської війни в медіа породили антивоєнний рух у США і протести проти призову.

Ще більше посилило ці настрої фото 1968 року "Страта в Сайгоні" на якому бригадний генерал та начальник південнов'єтнамської поліції розстрілює полоненого в'єтконгівця у столиці Південного В'єтнаму.

В’єтнамська війна виснажила американське суспільство.

Новий президент США Річард Ніксон з 1969 року почав поступово виводити війська з В'єтнаму під егідою "в'єтнамізації" війни – тобто передачі відповідальності за неї армії Південного В'єтнаму.

На початку 1973 року була підписана Паризька мирна угода, за якою Сполучені Штати повністю виводили свої війська з В'єтнаму, а між Північним та Південним В'єтнамом встановлювалося перемир'я.

Американці справді пішли з В'єтнаму, а перемир'я майже одразу було порушене, і в 1975 році армія Північного В'єтнаму захопила Сайгон. Ця подія завершила Війну у В'єтнамі.

Вона коштувала Сполученим Штатам 58 тисяч загиблих і зниклих безвісти військових.

А ветерани після повернення часто стикалися з "В'єтнамським синдромом" – поєднанням ПТСР та почуттям сорому за участь у війні.

Втрати Північного В'єтнаму і В'єтконгу були значно більшими. Але саме ці сили стали переможцями 20-річної війни.

Радянсько-афганська війна (1979-1989)

Збігнєв Бжезінський, колишній радник з безпеки президента США, розповідав в одному з інтерв'ю: "У той день, коли радянські війська офіційно перетнули кордон Афганістану, я написав президенту Картеру: тепер у нас є можливість віддати СРСР його війну у В'єтнамі".

Наприкінці 1970-х Радянський Союз прагнув зміцнити свій вплив у Центральній Азії й зокрема в Афганістані та остерігався там "активізації Сполучених Штатів".

Тривогу СРСР викликала і можливість приходу до влади у сусідній країні ісламських фундаменталістів.

Тому радянська влада вирішила піти на введення у Афганістан "обмеженого контингенту радянських військ", метою якого була оголошена підтримка афганського комуністичного режиму.

Офіційно цю війну радянська влада також ніколи не оголошувала й називала "інтернаціональною допомогою" - щось на зразок “спеціальної воєнної операції”.

Фактична ж війна почалася 27 грудня 1979 року зі Штурму палацу Аміна, коли радянські спецпризначенні вбили тодішнього правителя Афганістана Хафізуллу Аміна й привели до влади іншого прорадянського лідера.

Після цього почалося масове введення радянських військ у країну (до речі, одні з перших підрозділів перекидалися туди з аеродрому Гостомель).

Контингент радянських сил у різні роки варіювався від 30-40 тис. на початку вторгнення до 100-118 тис. у середині 1980-х.

Протистояв їм рух моджахедів ("захисників ісламської віри"). Їхню кількість неможливо підрахувати, адже він складався з багатьох груп, куди входили сотні тисяч афганців та добровольців з різних ісламських країн.

Найвідомішим польовим командиром моджахедів вважається Ахмад Шах Масуд ("Панджшерський лев"), чиї групи діяли у Панджшерській ущелині – районі, по якому проходять стратегічні шляхи Афганістану.

Моджахеди не могли протистояти радянській армії у прямому бою, адже не мали ні бронетехніки, ні авіації.

Тому вони використовували партизанську тактику – засідки на конвої, диверсії, мінні пастки, напади на блокпости.

Радянські сили могли контролювати переважно великі міста, хоча й періодично проводили загальновійськові операції.

Наприклад, вони провели дев'ять "Панджшерських операцій", які мали на меті здобути контроль над долиною. Це приносило лише частковий успіх й повністю регіон так ніколи і не був під контролем радянської армії. Ахмад Шах Масуд зміг пережити всі ці дев'ять операцій.

Протягом всієї війни СРСР прагнув підвищувати потенціал армії прорадянського уряду в Кабулі, але ті не змогли стати справді дієвим союзником.

Головна причина – загальна нелояльність афганців до СРСР. У 1985 році пілоти з афганської урядової армії навіть перегнали два радянських бойових гелікоптери Мі-24 у сусідній Пакистан.

Тож моджахеди користувалися як підтримкою місцевого населення, так і поповненням своїх лав за їхній рахунок.

Водночас моджахедів підтримували фінансово та матеріально Сполучені Штати, Пакистан, Саудівська Аравія та інші країни.

Найвідомішим символом американської підтримки були переносні зенітно-ракетні комплекси Stinger, які почали передавати моджахедам у 1986 році. Приблизна кількість оцінюється у 1 тис. комплексів й це серйозно вплинуло на втрати радянської авіації та мораль пілотів.

Сполучені Штати постачали моджахедам й інші види озброєння та боєприпасів, проводили навчання майбутніх бійців у таборах афганських біженців у Пакистані, а також вели інформаційні кампанії для залучення добровольців.

У самому Радянському Союзі поступово поширювалося несприйняття війни в Афганістані.

Офіційні втрати замовчувалися, тому в народі розповсюджувалися історії про величезну кількість загиблих ("груз-200") і поранених.

Радянські військові, які поверталися з війни (а їх було більше 600 тис.), також відчували проблеми з реінтеграцією в суспільство, що отримало назву "Афганський синдром". Тоді ж з'явився вислів "я вас туди не посилав".

На все це накладалася складна економічна ситуація в СРСР, викликана в тому числі витратами на війну в Афганістані та західними санкціями, накладеними через неї.

У підсумку в 1989 році Радянський Союз вивів свою армію з Афганістану.

За офіційними даними, радянська армія втратила там 15 тис. солдатів та офіцерів. Але існують припущення, що ця цифра може бути більшою за рахунок зниклих безвісти та померлих від ран і нещасних випадків.

За підрахунками авторів книги "Чорні тюльпани. Афганський мартиролог України", близько 3 тис. загиблих були з України.

Втрати серед моджахедів та загалом серед афганців були суттєво вищими.

Утім, якщо керуватися принципом "за ким залишилося поле бою", то переможцями цієї війни на виснаження стали саме моджахеди.

Висновки для України

Війна на виснаження впливає на все суспільство, а не тільки на армії і дотичні до них державні структури. Навіть у Німеччині, США чи Радянському Союзі, які воювали на "чужих територіях".

А причинами перемог у таких протистояннях можуть бути різні фактори – від вдалої оборони і переваги у ресурсах (Західний фронт), до орієнтації на місцевості і підтримки союзників (В'єтнам і Афганістан).

Останній фактор союзників є ключовим зараз і для України – про що і говорить Валерій Залужний, деталізуючи, якою має ця допомога саме для перемоги, а не продовження війни.

Однак є ще один атрибут абсолютно всіх переможців воєн на виснаження – це високий бойовий дух протягом всього "марафону".

Віра у перемогу, при реалістичній оцінці ситуації (якою б складною вона не здавалася), – це те, що дозволяло перемагати більш потужних ворогів. І допоможе знову.