Свій 78-й сезон Одеський академічний театр музичної комедії імені Михайла Водяного завершив кількома показами вистави «Очарований Боккаччо». Одну з найкращих оперет австрійського композитора та диригента Франца фон Зуппе поставив Володимир Подгородинський, за диригентським пультом був Вадим Перевозніков, танцювати тарантелу акторів навчив балетмейстер Віталій Кузнецов, а українське лібрето з’явилося завдяки перекладу Леоніда Сущенка.
Франц фон Зуппе (1819-1895) служив диригентом «Театру ан дер Він», і успіх оффенбахівського «Орфею у пеклі» (прем’єра відбулася у Відні в березні 1860 року) наштовхнув його на думку самому компонувати подібні твори. Вже за півроку він створює свою першу оперету «Пансіонат», що відкрила нову блискучу сторінку в історії музично-комедійного театру. Кращими оперетами Зуппе стали «Прекрасна Галатея» (1865), «Фатініца» (1876), «Боккаччо» (1879) та «Донна Жуаніта» (1880). Як не дивно, на одеській сцені оперети Зуппе не ставили, але за життя композитора одна антреприза щось із його творів до Одеси привозила. Зараз оперна студія Одеської національної музичної академії імені А.В. Нежданової показує в концертах декілька номерів з «Прекрасної Галатеї» та планує поставити її повністю. Добре було б: музика яскрава, мелодійна, лібрето написане з гумором, особливо роль красивої статуї, що ожила та виявилася ласою до подарунків, дорогоцінностей та чоловіків.
Але повернімося до оперети «Боккаччо». Після постановки у 1879 році вона була широко популярна у кінці XIX – на початку XX століть. Після прем’єри у віденському Карлтеатрі швидко поширилася світом: США, Франція, Італія, Велика Британія та навіть Бразилія та Австралія. У 1931 році «Боккаччо» був поставлений у Нью-Йорку, а в 1930-1952 роках – у Віденській державній опері. Оперета відрізняється яскравим італійським колоритом (персонажі час від часу танцюють запальну тарантелу, тріо чоловіків-рогоносців співають дружинам серенаду) у поєднанні з віденськими м’якими мелодіями, захоплюючими ритмами та своєрідними музичними характеристиками дійових осіб.
Основою лібрето став «Декамерон» – відома збірка коротких оповідань, створених Джованні Боккаччо, італійським письменником епохи Відродження. Тут умовно об’єднані сюжети багатьох новел про молодих кавалерів та їхніх дам. Але не тільки вони стали героями оперети, а і сам автор новел – Джованні Боккаччо. В цій ролі дуже гарний Іван Ковальов, його герой ще молодий і вірить у кохання, захоплюється жінками (реальний Боккаччо наприкінці життя вельми розчарувався в них). Потрясіння від епідемії чуми – теж попереду, про це поки що немає мови. Поет веселиться та плете інтриги заради поєднання з коханою.
Вистава присвячена Ренесансу, який навчив людей радіти. Боккаччо радіє передусім юній Фіамметті (Юліанна Ігнатовська), для якої він не є вигідною партією. Всі решта персонажів або влізають у вікна до заміжніх дам, або є їхніми обдуреними чоловіками, а глядач завдяки яскравій сценічній конструкції бачить усі витівки дамочок (заслужений художник України Станіслав Зайцев поєднує контрастні кольорові блоки в декораціях та костюмах, вкорочених по-сучасному для найкрасивіших жінок).
Фіамметта (вигадане Бокаччо ім’я від італійського fiamma, що означає вогонь, полум’я) – чесна й закохана, в голові у неї гуляє романтика з букетами маргариток, перламутровими світанками та морським бризом, а ось її матінка Петронелла (Наталя Кущенко) висловлюється сухою мовою фізіолога, для неї все зводиться до ланцюжка реакцій, що сприяє продовженню роду. Проте варто їй самій закохатися – зовсім не у довірливого свого чоловіка Ламбертуччо (Михайло Ігнатов), як маргаритки розквітнуть і в її словах!
Комедійні та ліричні ситуації змушують уважно слідкувати за сюжетом, а музика зачаровує, і зачарованим у фіналі залишається не тільки умовний Боккаччо, а й кожний глядач. Треба брати до роботи якомога більше віденських оперет, незаслужено забутих нашими театрами.
