П'ятий рік великої війни з Росією Україна зустрічає з туманними перспективами її закінчення. І гострими внутрішніми протиріччями. Про те, як на Україну тиснуть зовнішні ультиматуми і домашні конфлікти – читайте в редакційній статті РБК-Україна.
Чотири роки тому Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Захопивши відтоді частину території нашої країни, росіяни не досягли головної мети – не знищили українську державу як таку. І не зламали дух українського опору.
Окупантів тут не зустріли з квітами, ворог не зміг узяти Київ "за три дні", отримавши потужну відсіч. Росія відповіла балістичними ракетами та роями "шахедів" по мирних жителях, тортурами та насильством у прифронтових районах. Після тисяч людських жертв, руйнувань, виїзду мільйонів людей з країни, відсутності світла і тепла українці чітко побачили справжнє обличчя кремлівського режиму.
Росіяни ж отримали зворотний від очікуваного ефект. Згодом війна перейшла на територію Росії – сотні дронів регулярно атакують російські НПЗ, підприємства ВПК і військові об'єкти. У багатьох країнах володарі паспортів із двоголовим орлом стали вигнанцями, економіка агресора опинилася під безпрецедентними санкціями, відкинута на роки.
Те, з якою гідністю українці переносять труднощі та випробування, що випали на нашу долю, іноді не піддається поясненню, викликаючи мовчазне захоплення у співчуваючих нам іноземців.
Але якби чотири роки тому, 24 лютого 2022 року, українцям сказали, що велика війна триватиме щонайменше чотири роки... то, напевно, багато хто б над цим тоді не рефлексував довго. Було не до того. Треба було терміново рятувати: і саму країну, і свої родини зокрема.
Кожен робив свій індивідуальний вибір: хтось щосили прагнув на схід, північ, південь, хтось – на захід. Перших виявилося достатньо, щоб стримати і відбити першу хвилю наступу. За активної підтримки тих, хто нікуди не втік, але допомагав фронту з тилу.
Український народ зробив вибір і знову показав, що подібний до пружини: під зовнішнім тиском стає жорстким, сильним і пружним. Коли ж тиск дещо слабшає або просто стає звичним – бовтається з боку в бік.
Приблизно в стані розбовтаної пружини українське суспільство і зустрічає п'ятий рік великої війни. Віра в те, що вона скоро закінчиться, незважаючи на постійні "інсайди" про швидке закінчення війни, не настільки сильна, як раніше.
Українське суспільство регулярно трясе зсередини. Для іноземців, які приїжджають у країну, ми, як і раніше, є зразком єдності та опору. Якщо бути глибше в контексті, картинка не настільки монохромна.
І хоча українців, за рідкісним винятком, уже не турбують теми мови або релігії, у соціальних мережах моментально розпалюються скандали після чергового відео "бусифікації" за участю ТЦК.
Реакція на останній теракт у Львові – показовий приклад. Низка громадян, на основі серії абсурдних умовиводів, примудряються навіть радіти тому, що від влаштованого росіянами теракту загинули українські поліцейські. Так, величезна кількість тих, хто радіє, – російські ж боти, але є там і реальні українські люди. Причому у багатьох – тризуби і "Вірю в ЗСУ" на аватарках.
Ефемерні вибори
Свій вклад у медійні скандали вносять і українські політики. Чого тільки варте резонансне інтерв'ю посла України у Великій Британії Валерія Залужного. Ексголовком, мабуть, уперше після відставки дозволив собі критику Зеленського та його команди в контексті подій на полі бою майже 4 роки тому.
Багато хто встиг побачити в різкості Залужного спробу провокації Зеленського – щоб той зняв посла в Лондоні, давши йому тим самим потужний політичний старт. Якщо ця версія правильна, то коректніше говорити про фальстарт. Хоча робота над законом про вибори після війни (чи навіть під час?) триває повним ходом, це зовсім не означає, що вибори видніються на осяжному горизонті. При цьому деякі анонімні канали вже давно і без видимих приводів атакують і самого Залужного.
Тому до виборів, звісно, готуються всі. Хоч і не зізнаються. Багато політичних гравців на низькому старті, хтось шукає собі місце в нових проєктах, хтось думає про можливі коаліційні формати, озираючись на поки що туманну соціологію.
У чому немає сумнівів, так це в тому, що щойно привид виборів перетвориться на більш-менш чіткий силует, бруду і медійного негативу стане в рази більше. Як і з'ясувань, хто з політиків більший патріот, хто воював правильно, а хто не шкодував людей і здавав ворогові території.
Ультиматуми Трампа
Ще одна вкрай токсична і спірна для українців тема – як і на яких умовах можливий мир із росіянами, після всіх їхніх злочинів в Україні.
Відчуваючи настрій більшості, президент Зеленський говорить про те, що зупинитися там, де стоїмо, – це вже само по собі великий компроміс.
Зовсім інакше на це дивиться президент США Трамп. За рік його президентства Америка перестала бути безумовним головним партнером України, примірявши на себе роль медіатора. Трампу вдалося посадити українців і росіян за стіл переговорів. Але президент США явно форсує процес і поспішно ці переговори називає "успішними".
За інформацією деяких джерел РБК-Україна, наступна зустріч робочих груп у Женеві, наприкінці цього тижня, може виявитися останньою. Незважаючи на те, що суто в прикладних питаннях військова підгрупа змогла дійсно просунутися (наприклад, у питаннях моніторингу за припиненням вогню), політично всі перебувають там само, де й рік тому. Росія хоче Донбас собі, Україна Донбас не віддає – головна проблема на 99% полягає в цьому.
Тому, каже співрозмовник, або на цій зустрічі буде нарешті ухвалено політичне рішення, що і як робити з Донбасом, і відкриється дорога до зустрічі на рівні лідерів України, США і РФ. Або переговори де-факто припиняються, а США самоусуваються з процесу.
Утім, інші джерела, близькі до переговорного процесу, запевняють, що нічого ще не визначено. А в процесі загалом беруть участь кілька десятків осіб, і в чиїхось інтересах – якраз подавати сигнали, що США можуть із нього вийти.
Ймовірно, розрахунок Москви багато в чому ґрунтується на тому, що в неї поки що в запасі достатньо часу. Держбюджет тріщить, але сяк-так грошей поки що вистачає. Гарматне м'ясо майже все протухло, але ще не закінчилося.
А ось в американців є чіткий дедлайн, саме чіткий, а не як зазвичай у Трампа – 3 листопада, коли відбудуться вибори до Конгресу США. Рейтинги Республіканської партії перебувають у повній відповідності з політикою Трампа – партія влади ризикує програти навіть не одну, а обидві палати Конгресу.
Оскільки у внутрішній політиці похвалитися особливо нічим, то в зовнішній треба по-справжньому закінчити хоча б одну війну, причому найбільшу і найважливішу.
Тому з наближенням літа – щонайменше так напевно думатимуть у Москві – Трампа і його команду почне припікати дедалі сильніше. І як завжди, вони будуть сильніше тиснути на слабкого, у цьому разі – на Україну, щоб примусити її до поступок. Таку точку зору в цілому поділяють співрозмовники РБК-Україна як у владі, так і в західних дипломатичних колах.
Примітно, що в підсумку питання звелося до того, хто контролюватиме певні території. Як за часів тих самих князів, до яких Путін відчуває такий непереборний потяг. Звичайно, на фінальній стадії переговорів росіяни цілком можуть покласти на стіл і культурно-гуманітарно-історичні питання. Але все одно: як і сотні років тому, головне завдання – захопити землі сусіда, а насадження там своєї мови і віри – це вже бонус.
Кожен із нас – президент
Як і чотири роки тому, Україна вкрай вразлива і залежна від підтримки партнерів. Без американських ракет для систем Петріот українські міста залишаться беззахисними, так само як і без європейських грошей українська економіка не зможе забезпечувати потреби Сил оборони. І, на жаль, навіть після чотирьох років українській владі все ще потрібно переконувати Захід в очевидному, доводячи, хто в цій війні жертва.
Цілком можливо, що незабаром на українців чекає ще один виклик – референдум щодо схвалення мирної угоди. Якою вона буде, поки незрозуміло. Зрозуміло тільки те, що критеріям абсолютної перемоги у війні вона точно не відповідатиме.
Тому низка політиків формулюватимуть це як вибір між жахливим кінцем і жахом без кінця. Інші – як вибір між поганим і ще гіршим. Хтось – як шанс після багатьох років війни отримати хоча б якийсь період миру.
За своїм екзистенціальним характером цей вибір нагадуватиме той, що українці робили чотири роки тому, приймаючи відповідальність за себе і за країну, а не звалюючи її на одного президента. Зрештою, як було сказано без малого сім років тому, "кожен із нас – президент".
Запитання-відповіді (FAQ):
– На якому етапі перебувають мирні переговори в Женеві?
Процес близький до фіналу або зриву. Військова підгрупа просунулася в питаннях моніторингу вогню, але політичного компромісу щодо Донбасу немає. Зустріч цього тижня може стати вирішальною: або сторони вийдуть на рівень зустрічі лідерів (Україна, США, РФ), або переговори припиняться.
– Чому Дональд Трамп форсує підписання угоди?
США діють у рамках жорсткого дедлайну – виборів до Конгресу 3 листопада. Через низькі рейтинги республіканцям необхідний великий зовнішньополітичний успіх, що змушує Вашингтон посилювати тиск на Україну для досягнення швидких поступок.
– Які ключові теми викликають найбільший розкол всередині України?
Найбільш токсичними є умови миру з РФ і методи мобілізації ("бусифікація"). Скандали в соцмережах показують втрату колишньої єдності в суспільстві.
– Як політики починають грати у вибори?
Незважаючи на відсутність дати виборів, політики фактично почали кампанію. Різка критика Зеленського з боку Залужного і підготовка нових партійних проєктів вказують на те, що медійна агресія тільки зростатиме.
