П'ять мільйонів робочих рук — саме стільки, за оцінками експертів, потрібно Україні для повернення до довоєнної економіки. Але країна стрімко втрачає працездатне населення: війна, міграція та багаторічна демографічна криза скорочують ринок праці швидше, ніж він здатен відновлюватися. Чи означає це, що масова трудова міграція стане неминучою? Фокус з'ясував, чому без іноземних працівників відновлення економіки може опинитися під загрозою.
Україні щороку потрібно щонайменше 450–500 тисяч трудових мігрантів. І ця цифра може зрости. Про це заявив член Економічного дискусійного клубу, економіст Олег Пендзин, коментуючи демографічну ситуацію та перспективи післявоєнного відновлення.
За його словами, мова не про абстрактні оцінки, а про арифметику, яка випливає з реальних демографічних втрат і масштабів міграції.
У розмові з Фокусом Пендзин нагадує: до повномасштабного вторгнення в Україні було близько 18,5 млн працездатного населення при загальній чисельності приблизно 37 млн осіб.
Сьогодні, за його оцінками, кількість працездатних скоротилася до 12,5–13 млн.
Водночас за різними оцінками, за кордон виїхали від 7,8 млн (дані ООН) до 8,2 млн осіб (оцінки МЗС). Деякі українські посадовці називали й більші цифри.
"Навіть якщо припустити, що повернеться кілька мільйонів людей, з урахуванням дітей і пенсіонерів, дефіцит робочої сили становитиме щонайменше 3–4 мільйони осіб. А для відновлення економіки хоча б до рівня 2021 року нам потрібно п'ять мільйонів робочих рук", — пояснює економіст.
При цьому він звертає увагу на ще один ризик: після демобілізації частина військових може об'єднуватися з родинами за кордоном, що лише посилить міграційні процеси.
За словами Пендзина, у 2022 році близько 75% тих, хто виїхав, декларували намір повернутися. Сьогодні, за соціологічними опитуваннями, частка тих, хто планує повернення, скоротилася приблизно до 25%.
Причини очевидні: люди вже знайшли роботу, вирішили мовні питання, інтегрували дітей у школи, адаптувалися до нових умов.
"Ми повинні чесно сказати: значна частина цих людей не повернеться. Питання — хто буде працювати в Україні?" — зазначає економіст.
Пендзин наголошує: мова не про хаотичний наплив людей, а про організований рекрутинг через спеціалізовані компанії за заявками бізнесу.
Він наводить приклад Закарпаття, де вже працюють близько 150 працівників із Бангладеш.
За його словами, потенційними країнами-донорками можуть бути:
Головний критерій — рівень оплати праці в цих країнах нижчий, ніж в Україні. Саме тому з Польщі, Угорщини чи Словаччини працівники не поїдуть — там зарплати вищі.
Водночас економіст визнає, що інтеграція мігрантів потребує продуманої державної політики — зокрема в мовному, культурному та соціальному вимірах.
Один із найпоширеніших аргументів критиків трудової міграції — підвищити зарплати, і тоді українці самі займуть вакантні місця. На перший погляд, це виглядає логічно: більше платиш — більше охочих працювати.
Втім, Пендзин називає таку позицію економічно спрощеною.
"Якщо різко підняти зарплати, автоматично зросте собівартість продукції або послуг. У результаті подорожчає кінцевий товар. Але в умовах бідного населення цей товар просто не куплять. Основна проблема — низький платоспроможний попит", — пояснює економіст.
За його словами, в структурі вартості багатьох товарів і послуг частка оплати праці є ключовою. Якщо підприємство змушене суттєво підвищити зарплати, воно або підіймає ціну, або працює в мінус. А працювати в мінус бізнес довго не може.
Водночас середній рівень доходів українців залишається низьким. Тому різке подорожчання комунальних послуг, продукції харчування чи будівельних робіт просто скоротить попит. Це створює замкнене коло:
підвищення зарплат → зростання цін → падіння купівельної спроможності → скорочення виробництва → новий дефіцит коштів.
Окрема проблема — структура ринку праці. Є низка сфер, які традиційно вважаються "непрестижними" або фізично важкими:
"Навіть за умов дефіциту кадрів місцеве населення не поспішає туди йти. Часто ці вакансії закривають пенсіонери або люди передпенсійного віку", — зазначає Пендзин.
Економіст також наголошує: не можна одномоментно "перескочити" з економіки з низьким рівнем доходів у модель високих зарплат без зростання продуктивності праці, технологічного оновлення та інвестицій. Підвищення доходів має бути наслідком економічного зростання, а не його передумовою.
"Можна виробити дорогий товар із високою зарплатною складовою. Але якщо його ніхто не купить — це шлях до банкрутства", — підсумовує він.
У цьому контексті трудова міграція, на думку економіста, стає не альтернативою підвищенню зарплат, а тимчасовим інструментом балансування ринку праці в умовах демографічної та воєнної кризи.
Окремо експерт звертає увагу на довгостроковий демографічний тренд, який сформувався задовго до повномасштабної війни, але зараз лише загострився.
За його словами, Україна вже багато років живе в умовах стійкого природного скорочення населення. У середньому країна втрачає близько 800 тисяч осіб щороку — різниця між смертністю та народжуваністю залишається від'ємною. Війна цей процес лише прискорила: частина людей загинула, частина виїхала, а народжуваність продовжує падати.
Середня кількість дітей в українській сім’ї сьогодні становить близько 0,9 дитини на одну жінку. Для простого відтворення населення цей показник має бути не меншим за 2,1 дитини. Тобто навіть без урахування міграції країна поступово "старіє" і скорочується.
Фактично формується демографічна піраміда перевернутого типу:
Це означає, що навантаження на одного працюючого громадянина з кожним роком лише зростатиме — через пенсійні виплати, соціальні витрати, фінансування медицини та оборони.
"Ми опинилися в ситуації, коли природним шляхом населення не відновлюється. А це означає, що без притоку зовнішньої робочої сили компенсувати втрати практично неможливо", — наголошує економіст.
Він підкреслює, що демографія — це не питання одного року. Навіть якщо війна завершиться найближчим часом, народжуваність не зросте миттєво. Молоді сім'ї відкладають народження дітей через економічну невизначеність, житлові проблеми та безпекові ризики. А ті, хто виїхав за кордон і вже інтегрувався, можуть створювати сім'ї та народжувати дітей вже поза межами України.
У такій ситуації країна стоїть перед складним вибором: або поступове скорочення економіки через дефіцит робочих рук, або системна політика керованої трудової міграції з одночасною інтеграцією нових працівників у суспільство.
Пендзин застерігає: ігнорування демографічної реальності лише відтермінує проблему, але не вирішить її.
"Демографія — це математика. Її не можна скасувати емоціями чи політичними гаслами", — каже він.
Пендзин визнає, що його заяви викликають хвилю негативу в соцмережах. Однак, за його словами, проблема є об'єктивною.
"Можна заперечувати, можна не хотіти бачити мігрантів. Але питання залишається простим: хто буде працювати?" — підсумовує він.
За оцінками економіста, чим довше триває активна фаза війни, тим меншою буде ймовірність масового повернення українців. А отже, дискусія про трудову міграцію — це не питання ідеології, а питання економічного виживання та відновлення країни.
Актуальное
Обзор прессы
