Україна увійшла у фазу глибокої демографічної кризи, яка визначає її економічне майбутнє. Війна лише прискорила процеси, що тривали десятиліттями: населення стрімко скорочується, ринок праці втрачає людей, а країна опиняється перед складним вибором — або змінювати політику, або відкриватися для масової імміграції. Фокус розбирався, чи можуть мігранти стати рішенням і чому це не так просто.
Країна, яка стрімко втрачає людей
За оцінками демографів, Україна щороку втрачає сотні тисяч людей навіть без урахування війни. Але після 2022 року масштаби падіння стали безпрецедентними.
Демограф Олександр Гладун оцінює, що з початку повномасштабного вторгнення країну залишили близько 6 мільйонів людей. При цьому більшість із них — жінки (приблизно 57%), що напряму б'є по майбутній народжуваності.
Водночас проблема не лише у війні. Ще до 2022 року понад 1,5 млн українців уже мали постійне проживання в країнах ЄС — тобто відтік населення був системним.
За оцінками директорки Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи Елли Лібанової, нині на підконтрольній території України проживає близько 29–30 мільйонів людей, однак точно визначити цю цифру під час війни неможливо.
У сумі це формує критичну тенденцію: країна втрачає не лише людей, а й економічно активне населення — тих, хто працює, платить податки й народжує дітей.
Саме на цьому тлі й виникає питання: чи можна компенсувати ці втрати за рахунок зовнішньої міграції. І виявляється, що Україні, щоб компенсувати втрати населення, доведеться щороку залучати до 300 тисяч трудових мігрантів.
300 тисяч мігрантів на рік: чи це взагалі реально
Таку оцінку озвучує експерт з міграційної політики Василь Воскобойник. Логіка проста: ще до війни країна щороку втрачала сотні тисяч людей через перевищення смертності над народжуваністю, а тепер цей розрив лише збільшився.
Фактично йдеться не про розвиток, а про спробу хоча б утримати поточний рівень населення. Але навіть ця цифра виглядає радше теоретичною.
Воскобойник зазначає, що навіть за умов активної політики залучення іноземців Україна навряд чи зможе конкурувати з більш заможними країнами, такими як Польща чи Німеччина, де рівень зарплат і соціальних гарантій значно вищий.
Статистика також підтверджує обмежені можливості: якщо до війни щороку видавали понад 20 тисяч дозволів на працевлаштування іноземців, то зараз — менш ніж 10 тисяч. За оцінками експерта, у найближчі роки можна розраховувати лише на десятки тисяч працівників з-за кордону, а не на сотні тисяч.
Разом із тим інші фахівці наголошують: без трудових мігрантів Україні не обійтися, особливо в контексті післявоєнної відбудови.
Елла Лібанова визнає: ідея масового залучення мігрантів не є бажаною, однак у нинішніх умовах вона стає фактично неминучою. Уже сьогодні, попри наявність безробіття, в Україні існує незадоволений попит на робочу силу.
За її словами, після завершення війни потреба в працівниках лише зросте. Масштабна відбудова країни вимагатиме значної кількості робочих рук — передусім у будівництві та інфраструктурних проєктах.
Втім, стратегічний виклик ширший: йдеться не лише про залучення іноземців, а й про повернення українців, які виїхали за кордон, та створення умов для розвитку високотехнологічної економіки. Без цього навіть масова імміграція не стане повноцінним рішенням демографічної кризи.
Демографія, яка працює проти економіки
Проблема виходить далеко за межі статистики. Вона вже напряму б'є по економіці. Як пояснює демограф Олександр Гладун, ключовий ризик — не лише скорочення населення, а зміна його структури. Частка літніх людей зростає, а навантаження на працездатне населення збільшується.
При цьому навіть різке зростання народжуваності не дасть швидкого ефекту. За його словами, демографічні зміни відчуваються лише через 20–30 років, тобто це "гра в довгу".
І саме тому дефіцит робочої сили — це не тимчасова проблема, а нова реальність для України.
Своєю чергою, Лібанова наголошує: йдеться не просто про скорочення населення, а про зміну його структури. Країна швидко старіє, а частка працездатних громадян зменшується — і це означає, що економічне навантаження лише зростатиме.
За її словами, Україна втрачає передусім молодь і жінок із дітьми, що напряму знижує потенціал народжуваності. Навіть якщо війна завершиться найближчим часом, демографічні наслідки залишаться на десятиліття.
Водночас експерти наголошують: швидкого відновлення народжуваності очікувати не варто — це глобальна тенденція, характерна навіть для розвинених країн.
Бідність як каталізатор відтоку
Ще один критичний фактор, який підсилює міграцію, — рівень життя. Елла Лібанова прямо говорить: бідність в Україні під час війни суттєво зросла.
"Бідності стало більше… тепер ми говоримо про 30%", — зазначає вона.
Це означає, що майже третина населення живе за межею або близько до неї. І саме це, за логікою експертів, стає одним із головних драйверів виїзду. Люди їдуть не лише від війни, а й від відсутності економічних перспектив.
У дослідженні Центру економічної стратегії підкреслюється: українці за кордоном швидко інтегруються — знаходять роботу, адаптуються, підвищують доходи. А це означає просту річ: з кожним роком шанс їхнього повернення зменшується.
Водночас питання не лише в кількості мігрантів, а й у тому, хто саме готовий їхати в Україну.
За словами Лібанової, країна навряд чи стане привабливою для тих, хто орієнтується на соціальні виплати. Натомість мова може йти про людей із бідніших країн, які готові працювати.
Передусім це стосується робітничих професій — зокрема будівництва. Водночас не виключено, що до України можуть приїжджати й кваліфіковані спеціалісти, якщо з'являться можливості для швидкої професійної реалізації.
Чому мігранти не вирішать проблему
На перший погляд, відповідь очевидна — якщо не вистачає людей, їх треба "дозавезти". Звідси й беруться теми про мігрантів з Індії та Бангладешу, які нібито зможуть допомогти "підійняти" економіку.
Але на практиці все складніше.
По-перше, Україна не є конкурентною для мігрантів: зарплати нижчі, ніж у ЄС, соціальні гарантії слабші й все ще триває війна.
По-друге, навіть якщо припустити, що мігрантів вдасться залучити, вони не вирішують ключової проблеми — демографії.
Вони можуть закрити вакансії, але не компенсують ані падіння народжуваності, ані старіння населення, ані втрату людського капіталу.
Раніше у коментарі Фокусу Олександр Гладун звертав увагу: міграція українців — це не лише наслідок війни, а результат внутрішніх проблем. Люди виїжджали й раніше — через рівень доходів, якість життя і відсутність можливостей. І без вирішення цих причин ситуація не зміниться.
Фактично Україна зараз конкурує не за мігрантів — а за власних громадян.
Ідея з сотнями тисяч мігрантів виглядає логічною, але вона не відповідає на головне питання.
Україна втрачає людей не тому, що їх фізично не вистачає, а тому, що вони не бачать тут майбутнього.
Саме тому ключовий вибір для держави — не між "завозити чи не завозити", а між: створенням умов для життя або подальшою втратою населення.
Мігранти можуть допомогти економіці. Але врятувати демографію вони не здатні.
І поки країна не стане місцем, куди хочуть повертатися, жодні 300 тисяч нових працівників на рік не змінять головного — Україна продовжить втрачати не лише населення, а власне майбутнє.
